НАУКОВА БІБЛІОТЕКА
11.08.2020__________
Віртуальна виставка «Невтомний шукач скарбів минулого рідного краю»
(До165-річчя від дня народження
Дмитра Івановича Яворницького
)
«І всі мої думки на Україні…»
(Д. І. Яворницький)
Надходить 165 років від дня народження (1855-1940) видатного українського історика, археолога, народознавця, фольклориста, етнографа, археолога, археографа, лексикографа, краєзнавця, громадського діяча Дмитра Івановича Яворницького – людини енциклопедичних знань і величезної працездатності. Ім’я Д. Яворницького горить найяскравішою зіркою в сузір’ї дослідників історії українського козацтва, а його публікації джерел до історії запорозьких козаків неоціненні для вивчення значного історичного періоду існування українського народу, його боротьби за свою свободу і державність. Величезні заслуги вченого і в розвитку музейної справи. Він – засновник Січеславського (Дніпропетровського)історико-культурного музею, де за тридцять років зібрав понад 80 тис. експонатів. Як збирач і колекціонер старожитностей архівних джерел, Яворницький був одним з перших в Україні організатором музейної та архівної справ.
Дмитро Іванович Яворницький належить до тих самобутніх талантів, які, пройшовши тяжкий шлях сумнівів і поневірянь, зазнавши утисків і переслідувань, принесли на вівтар власної долі самовіддану працю і любов до свого народу. Він залишив після себе спадщину, яка без сумнівів входить до ряду найкращих надбань української і світової культури.
I. Життєвий шлях науковця
«Якби ви знали, як я люблю своє Запорожжя і його сердечних сіромах!.. Люблю тому, що не знаходжу ніде іншої втіхи, люблю тому, що там є широкий простір для моєї привільної натури, люблю тому, що в чистих річкових водах своєї України бачу сумний образ своєї особи»
(Д. І. Яворницький)
Дмитро Іванович Яворницький народився 7 листопада (25 жовтня за старим стилем) 1885 року в родині сільського диякона с. Соснівки Харківського повіту (нині с. Борисівка Дергачівського району Харківської області). Початкову освіту він здобув удома. Батько часто читав йому літературні твори на історичну тематику, зокрема М. В. Гоголя, Т. Г. Шевченка. З переказів, легенд, українських народних пісень і дум, почутих від бабусі, він довідувався про побут, звичаї й ратні подвиги запорізьких козаків та їх ватажків.
Після опанування «домашньої науки» юнак поїхав до Харкова здобувати середню освіту. Закінчивши повітову школу в 1874 році Яворницький три роки провчився в Харківській духовній семінарії. Очевидно, тут не обійшлося без впливу батька-священнослужителя. Проте, не довчившись двох останніх богословських класів, він без особливого жалю залишив стіни семінарії і в тому ж 1877 році успішно склав іспити на історико-філологічний факультет Харківського університету. Будучи студентом вищого закладу, молодий дослідник відразу включився в кипучий науковий пошук: почав збирати і вивчати спеціальну літературу, опрацьовувати джерела з історії запорізьких козаків. У 1881 році Яворницький з успіхом закінчив університет і одержав можливість залишитись у ньому для підготовки до викладацької роботи на кафедрі російської історії. Але його жагуче бажання дослідити і висвітлити на сторінках своїх праць запорізьку давнину не обминули складні наслідки. Перші ж публікації Дмитра Івановича з цієї проблематики викликали різке невдоволення консервативно настроєних істориків і безпосередньо керівництва, привернули особливу увагу царських сановників. У зв’язку з цим його було проголошено «сепаратистом» і позбавлено права викладати в університеті.
У 1885 році через обставини, що склалися в університеті, без будь-яких матеріальних засобів до існування Дмитро Іванович був змушений залишити Харків і переїхати до Петербурга, щоб читати там у гімназії та на педагогічних курсах лекції з історії. У Петербурзі царські органи влади продовжували переслідувати його за роботу по вивченню й пропаганді історії українського народу. Незважаючи на все це, вчений, як і раніше, кожного літа виїжджав на Запоріжжя і проводив там археологічні розкопки.
У 1892 році Яворницького об’явили політично неблагонадійним і вислали до Ташкента без права займатися викладацькою діяльністю. Але і в Середній Азії він не припиняє дослідницької роботи.
Три тяжких роки він провів у Середній Азії у засланні та один рік у Варшаві, де працював позаштатним чиновником особливих доручень при Казенній палаті. Лише в 1897 році, після довгих поневірянь, Яворницькому нарешті знову вдалося зайнятися наукою. На цей раз він одержав посаду приват-доцента в Московському університеті на кафедрі історії Росії. Тут Дмитро Яворницький читав лекції з історії українського козацтва, розповідав про археологічні експедиції на Запоріжжя. Але в Московському університеті складались не дуже сприятливі умови для наукової роботи: позначилось негативне ставлення до його предмета реакційно настроєної професури. Тому захист магістерської дисертації, який він запланував, було вирішено проводити в Казанському університеті (1901).
Приблизно в ті роки він часто їздив по різних містах (Петербург, Катеринослав, Чернігів, Феодосія, Бердянськ та інші), де виступав з публічними лекціями з улюбленої теми. В них нерідко критикувалася антинародна політика царського уряду.
Популярність вченого поступово зростала. Цьому багато в чому сприяла його ґрунтовна обізнаність з першоджерелами, їх глибокий і вдумливий аналіз. У пошуках усе нових і нових фактів та даних з історії Запорізької Січі він відважився відвідати навіть далекі сховища документів у Персії, Палестині, Туреччини, Польщі. Добре вивчив фонди архівів, Москви, Києва, Соловецького монастиря і т. д.
Мабуть, враховуючи все це, земська управа і наукове товариство Катеринослава запросили Д. І. Яворницького на посаду директора крайового історичного музею, що мав офіційну назву Музею старожитностей Катеринославської губернії (1905).
Для музею, який став для вченого ніби рідним домом, Яворницький зробив дуже багато. Значну кількість експонатів директор придбав на власні кошти. Серед них – козацький і селянський одяг, зброя, давні рукописи, монети, цінні художні полотна тощо. На той час запорізька тематика в музеї була представлена найбагатшою в країні й за її межами. Всього Яворницькому пощастило зібрати понад 80 тисяч експонатів. Деякі з них зараз становлять унікальні колекції.
Після Великої Жовтневої соціалістичної революції Яворницький не залишив керування історичним музеєм у Дніпропетровську і одночасно викладав в Інституті народної освіти (1920-1933), де продовжував розробляти історію Запорізької Січі, займався проблемами краєзнавства. У 1937 році Президія АН УРСР присудила йому вчений ступінь доктора історичних наук.
За значні досягнення в справі розвитку історичної науки на Україні в 1924 році Д. І. Яворницький був обраний членом-кореспондентом, а в 1929 році – академіком АН УРСР.
Помер вчений 5 серпня 1940 року в Дніпропетровську, де і був похований на міському кладовищі. Але в 1961 році його останки перенесено на територію Дніпропетровського історичного музею. Згідно з Указом Президії Верховної Ради УРСР музеєві присвоєно ім’я Д. І. Яворницького.
 |
94(477) |
 |
94(477) |
 |
9с(2) |
 |
9(с2) |
II. Сучасники про академіка «Це був учений і діяч з дуже широким колом інтересів: історик, археолог, фольклорист, етнограф, лексикограф, письменник-прозаїк, що пробував свої сили й у віршуванні. Але в центрі його уваги була історія Запоріжжя, в яке він був по-юнацькому закоханий» (М. Т. Рильський) |
|
Дмитра Івановича Яворницького знало і щиро поважало чимало людей. Дружбою з ним пишались. Яскраві публічні виступи на історичну тематику, цікаві, часом інтригуючи публіцистичні та наукові твори – все це приваблювало до нього. Чуйність, відвертість і доброзичливість були характерними рисами дослідника. В різний час він зустрічався чи листувався з провідними діячами науки і культури: Л. М. Толстим, М. І. Костомаровим, І. Ю. Рєпіним, М. Л. Кропивницьким, М. К. Садовським, П. К. Саксаганським, В. В. Стасовим, О. І. Купріним, М. В. Лисенком, М. М. Коцюбинським, А. П. Чеховим, О. М. Горьким та іншими. Багато з них звертались до Дмитра Івановича за фаховими консультаціями. Він же в свою чергу, шукав у своїх друзів і знайомих поради та підтримку. |
|
 |
94(477) |
 |
9(с2) |
 |
94(477) |
III. Наукова спадщина вченого
«Моїм правилом у житті було: працюй, працюй, не задивляйся вперед і не озирайся назад; працюй, не чекаючи нізвідки й ні від кого ні нагороди, ні похвали, працюй до тих пір, поки служать тобі руки і допоки б’ється живе серце в твоїх грудях; працюй на користь твого народу і на благо Батьківщини, яка дорога тобі»
(Д. І. Яворницький. З промови на 30-літньому ювілеї науково-літературної діяльності)
Дмитро Іванович Яворницький, здобувши освіту на історико-філологічному факультеті Харківського університету (1877 - 1881), близько 60 років невтомно працював на ниві вітчизняної науки і культури, вніс неоціненний вклад у розвиток історії, археології, етнографії, фольклористики, археографії, мовознавства, української художньої літератури (писав вірші й прозові твори). Різнобічний талант, природна обдарованість і неймовірна працелюбність цієї людини вражали сучасників. Творча діяльність Д. І. Яворницького складає цілу епоху в історії української науки і культури. Його творчий доробок воістину велетенський: він опублікував понад 200 праць, в тому числі 50 окремих книг (історичних досліджень, збірників документів, художніх творів, нарисів тощо).
 |
9(с2) |
 |
9(с2) |
 |
9с2 |
 |
9(с2) |
 |
94(477) |
 |
9(с2) |
 |
9(с280) |
Література до книжкової виставки «Корифей української культури XX століття»
Виставку підготувала пров. бібліотекар Стець Я.М.